(no subject)



Коли ти наодинці, всi навколо
Золотоординці, у чужій хатинці.
Ти наодинці. Сам себе питаєш: що робити маєш?
Ти наодинці. З ким говорити, кого слухати? Сам собі Андрюха ти.
Наодинці дні такі повільні.

Приспів:
Алло! Ну, давай, телефон мій, дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Ну де всі вони, де? Де всі вони є?
Алло! Ну, давай, телефон мій, дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Особистий Вавілон.
When you're alone.

Коли ти наодинці все, що маєш – сміття твоє.
Ти наодинці – хто ж тепер тобі настрій псує?
Все, що лишив на потім - марьяни димний попіл.
Вогняну воду пил мій пив,
Та пам'яті не втопив.

Приспів:
Алло! Ну, давай, телефон мій! Дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Де всі вони, де? Де всі вони є?
Алло! Ну, давай, телефон мій, дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Особистий Вавілон.
When you're alone.

Доброго ранку, порожні пляшки, і до побачення, випічка й кава!
Всі недобиті – добив – глечики, горшки, -
Ай молодчинка, ай красава!
Швидке горіння нервових клітин,
Вихід назовні посеред ночі.
Уваги хочеш, як тамагочі,
Коли наодинці, коли один.

Приспів:
Алло! Ну, давай! Телефон мій! Дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Ну де всі вони де? Де всі вони є?
Алло! Ну давай! Не мовчи! Ну! Дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Особистий Вавілон.
Алло! Ну, давай! Телефон мій! Дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Ну де всі вони де? Де всі вони є?
Алло! Ну давай! Не мовчи! Ну! Дзвони! Дзвони! Дзвони! Дзвони!
Алло! Особистий Вавілон.
When you're alone

(no subject)


Навряд чи всі слова цього світу
Здатні передати почуття,
Що в мені ховаються.
Часом мені здається,
Що ми з тобою – маленькі діти,
А хтось дорослий і сильний
З нами, маленькими, грається.
Я так боюся лишатися
З самим собою на одинці,
Коли стогне серце
І душа рветься назовні.
Вже кілька місяців
Мені зовсім не спиться,
Незалежно від того,
Місяць – молодик чи вповні…
Я ні з ким не ділюся
Тугою своєю глибокою…
І бажання ховаю за маскою спокою…

Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…

Я живу за розкладом,
Який сам собі чітко встановлюю,
Зусиллями волі не даю собі
Впасти в депресію,
Бо вже жодних життєвих принад
Якось не вловлюю
І щось постійно роблю,
Щоб поменше думок в процесі…
Мій світ перевернутий,
Мої нерви напружені.
Хочу бачити сни – яскраві,
Тобою наповнені.
Натомість – сотий раз
Вислуховую судження,
Що життя є життя, а ми в ньому
Жалюгідні й втомлені.
Ледве тягнуться дні
Від дати до дати…
Я готовий все, що маю,
Віддати, щоб…

Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…

А якось випадково натраплю
На нашу з тобою мелодію,
І втрачаю контроль,
Одразу зриваюсь в істерику.
Я сам своє щастя віддав
Невідомому злодію -
Ніби нічого нового,
А наче відкрив Америку.
Я знаю, що вже не верну
І нічого не вдію,
І не маю можливості
Навіть мати надію…

Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…
Просто ніжно так доторкнутись…

(no subject)



Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку --
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою тишу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

(no subject)



Шаленію,божеволію,розум втрачаю
Від людей тебе сховаю,сховаю,сховаю
Знаю мій,але усе одно про тебе мрію
Шаленію,шаленію,я шаленію

Дивлюся і не можу надивитись
Цілую і не втигаю насолодитись
Молюся і боюсь забути важливе
Але пам`ятаю,шо ти є диво

Сказати ти красива це промовчати
Хочу тобою пишатись і ховати
Тебе для себе від всіх,так я знаю це гріх
І хай твоїх ніг торкнуться сотні доріг

Просто хочу іти поруч з тобою
І хочу бути твоєю стіною
Хочу змагатися з самим собою
Та завдяки тобі не боятись бою

Бути безстрашним,маючи наміри
Допомогти тобі всьому радіти
Перемагаючи весь зовнішний гамір
Тихо собі шаленіти

Шаленію,божеволію,розум втрачаю
Від людей тебе сховаю,сховаю,сховаю
Знаю мій,але усе одно про тебе мрію
Шаленію,шаленію,я шаленію

Шаленію,коли пирнаю в тебе з головою
Я не водолаз,але ти знаєш про що я
Я твій золотошукач,я маю молота
Для своїх 48 кілограмів золота

Ти Прикарпатьска косуля
І я сьогодні на тебе полюю
А завтра ти стаєш моєю картиною
А я художник твій,я тебе малюю

Я Володимир Великий,ти чула про мене
Принцеса Галицько-Волинська,давай за мене
Давай ми зміцнемо князівства ці
Аби нами пишалися наші праотці

Раніше я любив східні солодощі
Тепер мої солодощі західні
І я тримаю в серцевому сховищі
І шаленію через те які вони лагідні

Не промовлю я ні слова
Адже все ти знаєш,знаєш сам
Просто роблю так шоб добре
Добре було нам

Шаленію,божеволію,розум втрачаю
Від людей тебе сховаю,сховаю,сховаю
Знаю мій,але усе одно про тебе мрію
Шаленію,шаленію,я шаленію

(no subject)



І.
У луна-парку кабіни відкружляли
Всі горки розібрали, є така робота
І така сволота закапала із неба
Хмари запитали – що, викликав до себе?

Зустрілися у квітні, як неповнолітні
У липні липа липла, у серпні відійшла
Саме так і з нами: гірше і надалі
Повільний хід педалі, самотні і гальма

Я скучаю, п’ята чашка чаю
Друга пляшка рому, я мовчу
Я вагаюсь, по кафе тиняюсь
Помовчу і закричу

ІІ.
Все моє життя вже розказане таксистам
Поїхали за місто до когось із твоїх
Лежали на газоні у взаємному полоні
І твої окуляри посміхалися за всіх

Якийсь там був DJ, удавав МС
Викликав усім таксі, потім відміняв усім
Принцеси ударяли колесами по стресу
Ти сміялася, я думав – добре, блін

ІІІ.
Тари-бари, два кафе, три бари
Фініта ля кохання і сів мій телефон
Знав же. що колись буде все востаннє
Лунає у сусіда рінгтоном "Вальс Бостон"

Дайте подзвонити, дайте їй сказати
Що все може статися, all you need is love
Треба ж було зараз закохатися
Взуто-позабуто, напевно, я пішов

Много букв

Мои бабушка и дедушка со стороны мамы-воевали, бабушка два года, дедушка почти шесть. Их давно нет, и мне всегда было обидно, что у них уже не спросить ни о чем, в том числе и о войне. Сами они никогда об этом не говорили. Дед, пару раз, нетрезвым, говорил пару фраз о войне. Бабуля, в беседе о чем-то другом упоминала, вскользь, точечно, жизнь в оккупации и на фронте, когда я пыталась развить тему она сворачивала беседу, и - все.
Я не понимала, почему. Чего стыдиться, или бояться?
Теперь-понимаю.
Бабушка и дедушка по папе-младше, бабушка ребенком пережила оккупацию и подростком была отправлена на восстановление Харькова. Дедушка, немного старше, вместе с мачехой и крошечными сестрами-близнецами тоже прежил оккупацию и получил похоронку на отца, из-под Сталинграда. Они тоже очень неохотно говорили об этом.
Я не понимала, почему.
Теперь-понимаю.
Я смотрела кино о войне и Холокосте, читала книги, и не понимала, кто эти люди, которые выдавали своих соседей-евреев, кто эти люди, и кем нужно быть чтобы работать в Освенциме, например. Или стрелять в людей.
Теперь-понимаю.
Это очень странно, все как всегда и все как обычно, каждый день, а потом, вдруг, внезапно ты живешь совсем в другом мире, в совсем другом, и ничего не изменить.
Я не понимала, как умные люди могут верить пропаганде, как рождается вот то, уродливое и странно привлекательное, что потом будет звучать из тысяч ртов. Теперь я это знаю. И как, и почему.
Я неверующий человек. Но каждый день теперь я молюсь о пяти вещах.

Чтобы больше никто не погиб.
Чтобы у меня хватило сил остаться человеком.
Чтобы дети выросли в мире и любви.
Чтобы нашли того, кто стрелял на Институтской.
И чтобы я никогда так и не поняла, что такое быть беженцем.

(no subject)

в центре, с гостиницы Украина стреляют. Снайпер. Полсотни(?) погибших. Не работает мобильная связь, у нас, на левом берегу. У банкоматов очереди. Машин на проспекте Воззеднання, на Мира меньше в разы. Детей из школы отпускают только с родителями. Знакомая шла с правого на левый больше трех часов. Не идти не могла. дома-ребенок. сам. И яркое-яркое солнце.

(no subject)

История еще осенняя. Мой муж, море спокойствия и бездна воспитания, пришел домой с красным, явно битым ухом. Я в недоумении. Задала вопрос. Далее от его лица.
Иду от машины к парадному, вижу двух парней лет 18 клеящих объявы на А4 на деревьях. Бардак. Решил проявить гражданскую сознательность и попросить парней клеить объявления в отведенных для этого местах. Подхожу. Эй парни, а вы в курсе, что поступаете не то чтобы хорошо? Парни ноль внимания. Я повторяю вопрос и трогаю одного из них за плечо с целью повернуть с себе. В этот момент, одновременно, происходят два события. Событие один: мне в ухо крепенько так прилетает от второго парня; событие два я вижу, что расклеиваемые объявления - о наборе в клуб единоборств. Я разворачиваюсь, в ярости хватаю того, который влепил мне плюху, за шею и рывком бью о свое колено лицом, парень падает на попку, а тот, первый, которого я трогал за плечо, задет мне вопрос, в курсе ли я что избиваю несовершенолетних. Я подумал, ой, а что же я и правда, избиваю-то?
Все это он рассказывает с таким виноватым лицом, что просто уморительно.
Милый, я тебя люблю, береги себя.

С Днем Победы!

Это их день.
img017
Бабушка - (первый ряд, по центру) Носаева(Позныш) Валентина Иосифовна
img014
Дедушка - Носаев Иван Игнатьевич